Особлива дитина

Кожна дитина по-своєму унікальна і потреби кожної дитини специфічні. Кожна дитина становить незмірну цінність для своїх батьків і родичів, а всі діти разом - неоціненний скарб суспільства, запоруку його майбутньої долі. Ці твердження мають універсальне значення у всіх суспільствах і культурах. Однак, ми часто свідомо чи несвідомо обмежуємо думки і дії тими сферами, які не тривожать нашу свідомість безвихіддю і не блокують діяльність безпорадністю. Подібною напівприхованою, важливою сферою довгий час була і надалі значною мірою залишається інвалідність взагалі, дитяча особливо. Ще дуже далеко до повної відкритості в обговоренні ролі, прав і можливостей дітей з особливими потребами в українському суспільстві і тим більше до цивілізованого вирішення цих проблем на державному рівні. Зважимо, що й сам термін "інвалідність" останнім часом витісняється з термінологічного вжитку внаслідок його недискретності чи, може, дещо образливого звучання. Діячі близьких до цієї проблеми сфер здебільшого навчилися вживати термін "діти з особливими потребами", від чого сама проблема мало наблизилася до ясного розуміння у високих кабінетах та й у суспільстві вцілому.

Під "особливими потребами" можна розуміти принаймні три речі:

• ^ З одного боку - це необхідність часом надзвичайно специфічних методів обстеження, навчання та комунікації, реабілітації і працетерапії, особливого ставлення під час навчання.
• По-друге, потрібні також спеціальні пристосування - допоміжні пристрої для ходьби, інвалідні візки, слухові апарати тощо, аж до складної комп'ютерної та медичної техніки, а також підвищені вимоги до безбар'єрної структури та адаптації середовища.
• По-третє, мається на увазі незахищеність цих дітей у соціальному плані. Частіше, ніж інші, такі діти опиняються під загрозою сирітства або відмови батьків, відмови шкіл від їхнього навчання, відмови професійної освіти, відмови прийому на роботу, зрештою, виключення з суспільства вцілому. Тому часто фізична вада, особливо коли вона поєднана з мозковою дисфункцією або психоневрологічною інвалідністю, призводить до маргіналізації особи, алкоголізму, жебрацтва, сексуальної експлуатації. Щоб уникнути цих важких соціальних наслідків, наші діти насправді потребують особливої уваги, особливої турботи. Однак, загалом потреби неповносправних дітей є абсолютно нормальними, які можуть і мають бути задоволені в рамках суспільства.

Конституція України у ст. 53 гарантує всім громадянам право на освіту. Закон України «Про охорону дитинства» у ст. 26 «Захист прав дітей-інвалідів та дітей із вадами розумового та фізичного розвитку» стверджує, що «дискримінація дітей-інвалідів та дітей із вадами розумового або фізичного розвитку забороняється. Держава сприяє створенню дітям-інвалідам та дітям із вадами розумового або фізичного розвитку необхідних умов, рівних з іншими громадянами можливостей для повноцінного життя та розвитку...». У нашій країні, як і в усьому світі, з різних причин зростає кількість дітей із відхиленнями у розвитку.

Останнім часом міжнародна спільнота запропонувала використовувати для дітей із порушеннями термін «діти з особливими освітніми потребами», який стосується однаковою мірою як інвалідності у важкій формі, так і середніх за ступенями порушень.

До них належать:

• порушення слуху (глухі, зі зниженим слухом);
• порушення зору (сліпі, зі зниженим зором);
• порушення мовлення;
• порушення опорно-рухового апарату;
• розумова відсталість;
• затримка психічного розвитку.

Для реалізації основних положень Концепції ООН про права дитини, забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей спеціальне навчання в нашій країні здійснюється за трьома напрямами:

1. Спеціальні школи (школи-інтернати).
2. Інтегроване навчання в умовах загальноосвітньої школи.
3. Інклюзивне навчання — спільне перебування дітей із різними порушеннями психофізичного розвитку з їхніми здоровими ровесниками.

Офіційно прийнята в державі інтернатна модель перестає бути єдиним і обов'язковим типом закладу, в якому діти з особливостями психофізичного розвитку вчаться відокремлено та ізольовані від соціуму.

У батьків і вчителів з'явилася можливість вибору різних форм навчання (індивідуальне в домашніх умовах, у спеціальній школі, школі-інтернаті, навчально-реабілітаційному центрі, спеціальному класі при загальноосвітній школі, дитсадку-школі, у формі екстернату тощо).

Але це не повною мірою задовольняє рівність прав на освіту дітей, які мають особливості психофізичного розвитку, не завжди відповідає їхнім запитам і суспільним потребам.

Інклюзивна освіта — це розширення участі всіх дітей, зокрема з особливостями психофізичного розвитку, в освітньому процесі. Вона передбачає істотні зміни в культурі, політиці та практичній діяльності шкіл.

Одним із аспектів інклюзивної освіти є забезпечення ефективності навчання школярів з особливостями психофізичного розвитку в загальноосвітньому закладі. Увага зосереджується на соціалізації дітей цієї категорії та досягненні якості навчання.

Основною метою інклюзивної освіти є якісні зміни в особистісному розвитку таких дітей. Передбачається перетворення освітньої системи, а не малюка. Інклюзивна освіта визнає, що всі діти різні, а школи й освітня система повинні відповідати індивідуальним потребам всіх учнів — із порушеннями розвитку і без них.

Однак інклюзивність не означає асиміляції чи прагнення зробити всіх однаковими, її ключовий компонент — гнучкість, урахування особистісних характеристик, що визначають темп навчання кожного. У більшості випадків дітям просто необхідне доступне викладання, що потребує використання різних методів, які відповідають індивідуальним вимогам, здібностям і особливостям розвитку. ^

Основні характеристики інклюзивної освіти:

• визнає, що всі діти можуть учитися;
• сприймає і поважає особливості школярів;
• забезпечує відповідність освітніх структур, систем і методології потребам усіх учнів;
є частиною ширшої стратегії розвитку інклюзивного суспільства;
• є динамічним процесом, що постійно вдосконалюється.

Інклюзивна модель освіти передбачає участь в освітньому процесі вчителів підтримки (асистентів учителів), котрі забезпечують включення всіх дітей у загальноосвітні заняття.

Це можуть бути волонтери, батьки, інструктори-практики, які надають підтримку декільком школам в одному районі.

Інклюзивне навчання може здійснюватися за однією з форм:

• повна інтеграція, за якою дітей із психологічною готовністю до спільного навчання зі здоровими однолітками та рівнем психофізичного розвитку, що відповідає віковій нормі по 1—3 особи включають до звичайних класів (груп) загальноосвітнього (дошкільного) навчального закладу; при цьому вони мають одержувати корекційну допомогу за місцем навчання та проживання;

• комбінована інтеграція, за якої дітей із близьким до норми рівнем психофізичного розвитку по 1—3 особи включають до звичайних класів (груп) загальноосвітнього (дошкільного) навчального закладу; у процесі навчання вони постійно одержують допомогу' вчителя-дефектолога (асистента вчителя);

• часткова інтеграція, за якої дітей з особливостями психофізичного розвитку, які неспроможні разом зі здоровими однолітками оволодіти освітнім стандартом, уключають до загальноосвітніх класів (груп) по 1—3 особи лише на частину дня;

• тимчасова інтеграція, за якої дітей з особливостями психофізичного розвитку об'єднують зі здоровими однолітками 2—4 рази на місяць для проведення спільних виховних заходів. Повна і комбінована форми інтеграції прийнятні для дітей із високим рівнем психофізичного і мовленнєвого розвитку; часткова і тимчасова — з нижчим рівнем розвитку, зокрема і з його порушеннями. Будь-яка форма інтегрованого навчання учнів з особливостями психофізичного розвитку може бути ефективною лише за відповідних умов:

• раннє виявлення відхилень та початок корекційної роботи, що суттєво сприяє підготовці до інклюзивного навчання;
• правильне діагностування та об'єктивний потенціал розвитку дитини (за даними психолого-медико-педагогічної консультації), зокрема можливість опанування освітнього стандарту в передбачені терміни;
• близький до вікової норми рівень психофізичного і мовного розвитку;
• психологічна готовність дитини та її батьків до навчання спільно зі здоровими однолітками;
• надання кваліфікованої корекційно-реабілітаційної допомоги;
• готовність батьків надавати допомогу дитині у процесі її навчання;
• створення відповідного навчального середовища, побутових умов;
• забезпечення матеріально-технічної бази навчального закладу.